Полювання на Жар-птицю
Айлар відчув неприємні запахи іще задовго до того, як з-за гори показалося село. Точніше його тліючі рештки.
Лише біля однієї дивом вцілілої хатини, розташованої дещо убік і ще трохи вгору від постраждалих - було кілька перемазаних попелом людей. Хтось плакав навзрид, хтось тримався за голову і щось бубонів, хтось просто сидів із відстороненим поглядом. Були й постраждалі з різними опіками та пораненнями.
- Агов, - крикнув Айлар, підійшовши по ближче до будинка. - Що тут сталося.
- Біда, незнайомцю. - мовила старенька бабуся, що сиділа попід хатою і перебирала зерна. - Вогняна птаха впала з неба і полум'ям своїм знищила наше село. Тож тут ти прихистку мабуть не знайдеш.
- У який бік полетіла та птиця?
- Он туди, за річку...
Айлар попрощався із бабусею й пішов у вказаному нею напрямку. Сліди злочинниці було не складно відшукати - то там, то тут були пропалини на землі, деревах, каменях. Вода у річці, до слова, була майже як окроп. Айлар навіть зумів підчепити трійко форельок на вечерю. Свіжозварених. Завернув їх у відріз тканини і у мішок сховав. Із сіллю підуть...
Айлар відчував, що та палаюча птаха десь поряд. Та знайти її зміг лише коли сонце сіло, і сяйво її вогняного тіла стало складно не помітити.
Вона сиділа на високім, метри три заввишки, камені чи скелі - він не придивлявся; і чистила собі пір'я. Айлару було цікаво, який це бруд там взагалі міг затриматися? Алмазний пилок? Та відповіді він вирішив зараз не шукати.
- Ось ти де! - сказав він і вийшов з-за дерева. Ховатись все одно не було сенсу. Та і дистанція йому була потрібна більш коротка. - Давно тебе шукаю.
Птиця тільки сіпнулася, пориваючись втекти, та тієї ж миті чарівна крижана ціпка скувала її своїми кайданами.
- Ну ось і все, - Айлар наблизився у притул до пташки. - Посидь трошки спокійно, боляче не буде... - Його очі спалахнули полум'яним сяйвом. Тоді він побачив усе, що своїми очами бачила ця нещасна душа.
Колись давно вона була звичайною куркою, несла собі яйця, висиджувала їх у теплому курнику і мала щодня велику жменю смачного зерна на обід. Та однієї ночі її грубо зняли з насісту і кудись понесли. Глибоко у ліс, та ще далі, довгою дорогою через хащі й до глибокої печери.
Там до стіни була прикута дівчинка у білій сорочці. Її довге золоте волосся стелилося землею, а з очей текли сльози, прозорі і чисті, мов кришталь. Біля її ніг знаходився жертовник. На ньому курка і зробила свій останній у житті писк.
Далі вона пам'ятала лише як її пір'я змішалося та стало одним із золотавими пасмами; а зелені очі дитини стали її власними. Так з убивства двох невинних душ народилась вогняна пташка. Люди створили жар-птицю, повіривши у легенди про золото і коштовні камені, які розсипаються з її крил.
У принципі, це золото вони і отримали. Кожна з їхніх хат засяяла яскравіше сонця. І сяяли вони так, аж поки самі вуглики не лишилися. А не птаха й не людина полетіла шукати свій шлях, й не маючи можливості навіть водички попити спокійно - не скип'ятивши цілу річку.
Айлар зітхнув і закрив очі. А коли знову прочинив - магічного сяйва у них вже не було.
- Бідна душа... Тут тобі життя не буде, - промовив він. - Підеш зі мною? Житимеш у мойому чарівному саду, де ніхто не зможе тебе знайти і ти нікому не зможеш зашкодити. Я вирощу для тебе золоті яблука, якими ти зможеш добре наїстися. Я не знаю, чи зможу колись знайти засіб розвіяти цю страшну магію, якою тебе створили. Однак обіцяю не припиняти пошуки...
Їй не було куди іти, тому вона припала на його слова. Просто хотіла їм вірити.
Айлар простягнув руку і, ледь торкаючись, погладив золотаве пір'ячко на голові. Полум'я ніжно овивало й колисало його долоню, але зовсім не обпікало.
- Та дещо я таки можу для тебе зробити... - замислено мовив він. І раптом проспівав якісь слова дивною й невідомою мовою.
Тієї ж миті полум'я птиці отримало рожевий відтінок, а сама вона - можливість обертатися на дівчинку десь років восьми на вигляд. Її волосся було коротким, золотавим із рожевими пасмами та кінчиками.
Айлар віддав їй власну запасну лляну сорочку. А вона подарувала йому свою пір'їну, що встигла висмикнути перед тим, як він вполював її.
- Ну що, пішли додому? - м'яко запитав Айлар.- Так, тату... - мовила дівчинка.
З тієї миті вона завжди звала його так і вважала собі названим батьком.